Житіє матушки Аліпії: шлях молитви, подвигу і любові

З огляду на велику кількість свідчень про життя і подвиги блаженної монахині Аліпії важливо не лише відтворити окремі події її земного шляху, а передусім побачити її духовний образ — те найвище й найпотаємніше, заради чого вона жила і подвизалася.

Матушка ніколи не прагнула прославлення через чудеса. Зовнішні прояви її аскетичного життя були лише засобами для досягнення справжнього життя у Христі. Доля Церкви була для неї невіддільною від власної долі. Вона не мислила себе поза Церквою, поза молитвою та служінням Богові й людям.

Дитинство і духовне становлення

У миру блаженна носила ім’я Агафія Тихонівна Авдєєва. Вона з особливою любов’ю шанувала свою небесну покровительку — святу мученицю Агафію. Згодом одним із незвичайних проявів її подвигу стало постійне носіння ікони святої.

Батьки майбутньої подвижниці — Тихон і Васса — за словами самої Матушки, були глибоко віруючими людьми. Батько дотримувався надзвичайно суворого посту, а мати відзначалася милосердям до нужденних і змалку привчала доньку подавати милостиню.

Упродовж усього життя матушка Аліпія з великою любов’ю згадувала своїх батьків і просила людей молитися за упокій Тихона й Васси, а також своїх рідних — Павла, Євфимії, Сергія та Домни.

Батьки регулярно відвідували храм і привчали до церковного життя свою доньку. З дитинства в Агафії проявлялася незвичайна духовна спостережливість. За її словами, вона могла внутрішнім зором розрізняти людей, які прямували до храму з молитвою, і тих, чиї думки були зайняті зовсім іншим.

Однак мирне дитинство тривало недовго.

Коли Агафії було дев’ять років, її батьки загинули. Пізніше Матушка розповідала про цю трагедію одній віруючій родині. Дівчинка ненадовго відійшла до сусідки, а коли повернулася додому, побачила своїх батьків убитими.

Так вона залишилася сиротою.

Спочатку її взяв до себе дядько. Смерть найближчих людей стала одним із найтяжчих випробувань її дитинства і водночас ще більше утвердила її в усвідомленні минущості земного життя. Відтоді в ній дедалі сильніше визрівало бажання цілковито довірити своє життя Богові.

У роки революційних потрясінь і громадянської війни почалися переслідування духовенства та віруючих, закриття храмів і монастирів. Агафія також пережила чимало випробувань. За переказами, вона навіть потрапляла в полон, але була звільнена.

Після цього починається її довгий шлях мандрівниці.

Вона відвідувала монастирі й святині, багато молилася, працювала там, де могла знайти роботу, і поступово все більше віддалялася від звичайного способу життя.

Її життя дедалі виразніше ставало життям людини, яка прагнула належати лише Богові.

Роки випробувань

На початку 1930-х років розпочалася нова хвиля закриття храмів, арештів духовенства та переслідувань віруючих.

Чаша страждань не оминула й матушку Аліпію.

З небагатьох збережених відомостей відомо, що вона перебувала в ув’язненні у віддаленому безлюдному місці. Після свого дивовижного звільнення Матушка одинадцять днів ішла скелястим морським берегом, намагаючись дістатися до найближчого поселення.

Згодом вона згадувала про це у властивій їй формі юродства, говорячи про себе в чоловічому роді:

«Я боявся, думав — ось зараз безодня мене поглине».

Лише на дванадцятий день їй вдалося вибратися зі скелястого узбережжя до гірського поселення. На її ліктях назавжди залишилися численні шрами.

Існують свідчення, що місце її ув’язнення могло знаходитися в Одеській області.

У 1939 році з нею в ув’язненні зустрічалася Анна Андріївна Самохіна разом зі своєю подругою. Вони дізналися про Агафію Авдєєву завдяки листу-зверненню, в якому вона закликала людей берегти віру в Бога.

Брат однієї з жінок працював наглядачем і допоміг організувати зустріч.

Розмова з ув’язненою Агафією справила на жінок надзвичайно сильне враження. Вони відчули в ній людину глибокої молитви й незвичайної духовної сили.

Матушка відмовилася від принесених їй подарунків.

Під час цієї зустрічі вона передбачила близьку війну, загибель багатьох людей, а також події в родині Анни Андріївни.

Анна Андріївна тоді тяжко хворіла й просила Агафію молитися за неї. Після зустрічі розвиток хвороби призупинився, і жінка прожила до 93 років.

Камера смертників і чудесне визволення

За свідченнями, Матушка перебувала в камері, звідки людей виводили на розстріл.

Після численних страт разом із нею залишилися священник та його син. Перед смертю священник звершив панахиду за присутніми й сказав, що Матушка залишиться живою.

Важко уявити, що переживали люди, які щохвилини чекали смерті.

Проте навіть у цих страшних умовах Матушка не впадала у відчай і не озлоблювалася. Навпаки, вона намагалася підтримувати інших ув’язнених.

Вона пережила побої, приниження, виснажливі допити, холод, голод, позбавлення сну та інші знущання.

І навіть тоді не втратила віри.

Однієї ночі сталося те, що сама Матушка згодом пов’язувала із заступництвом святого апостола Петра: вона дивовижним чином вийшла з ув’язнення.

Як саме це сталося, достеменно невідомо.

Але пам’ять про апостола Петра вона зберігала до кінця свого життя, вважаючи його своїм особливим небесним покровителем. У день його пам’яті вона причащалася Святих Христових Таїн, а в храмі любила стояти біля його образу.

Немов апостол Петро, якого Ангел Господній вивів із темниці, Матушка отримала свободу для подальшого служіння Богові та людям.

Свята мучениця Агафія і апостол Петро

Особливого значення набуває й те, що в миру Матушка носила ім’я святої мучениці Агафії.

Ікону своєї небесної покровительки вона постійно носила із собою.

У житії мучениці Агафії також розповідається про явлення їй у темниці святого апостола Петра. Після тяжких мук свята перебувала у в’язниці, коли вночі їй явився апостол і вона отримала зцілення.

Можливо, саме тому любов до мучениці Агафії та апостола Петра Матушка пронесла через усе своє життя.

Пройшовши через страждання, вона продовжувала сходити духовною «ліствицею» християнських чеснот.

Війна і подальші мандри

Незабаром почалася Друга світова війна.

Настали надзвичайно тяжкі часи. Люди опинялися в полоні, концтаборах, гинули або втрачали свої домівки.

За окремими висловлюваннями Матушки можна зробити висновок, що вона також пережила полон. Згодом їй вдалося втекти.

Деякий час вона жила на Київщині, у селі Капітанівка, в одній багатодітній родині.

Наступний відомий епізод її життя пов’язаний із паломництвом до Чернігова на свято святителя Феодосія Чернігівського.

Матушка мандрувала пішки, часто ночувала просто неба й майже ніколи не просилася до людей на нічліг.

Прийшовши до Чернігова, вона поклонилася мощам святителя Феодосія. Після вечірні несподівано попросила дозволу переночувати в церковного старости.

Той грубо відмовив.

Матушка пішла слідом за ним.

Біля дому до старости підбігла заплакана дружина й повідомила, що їхня донька, надихавшись чадного газу, померла.

Матушка увійшла до будинку разом із батьками. Вона піднялася туди, де лежала дівчинка, дістала святу воду, яку називала «живою», окропила дитину і дала їй трохи води.

Дівчинка відкрила очі.

Вдячні батьки просили Матушку залишитися, але вона непомітно пішла.

У цьому випадку особливо дивує те, що дорогою до Чернігова Матушка жодного разу не просилася на нічліг. Саме тут вона зробила виняток, ніби заздалегідь знала про біду, що мала статися.

Милосердя до стражденних

Збереглося ще одне свідчення з повоєнних років.

У час голоду багатодітна родина привезла на ринок свиню, сподіваючись продати її та придбати їжу. Несподівано тварина почала помирати.

Для сім’ї це означало втрату останньої надії.

Почувши плач, Матушка підійшла до людей, розпитала, що сталося, і дала тварині те, що було під рукою.

Тварина ожила.

Матушка ж намагалася приховати свою участь у тому, що сталося. Коли люди почали її розпитувати, вона сказала, що вони помилилися і що справжній лікар уже пішов.

Ця риса повторюватиметься протягом усього її життя.

Матушка ніколи не хотіла, щоб чудо приписували їй.

Для неї діяв Бог.

Вона ж прагнула залишитися непомітною.

Нічна молитва

Збереглися свідчення і про мандрівний спосіб життя Матушки.

Одного разу вона попросилася переночувати в будинку віруючої жінки. Маленькій доньці господині дуже сподобалася незнайома монахиня, і дитина попросила постелити їй поруч із Матушкою.

Вранці дівчинка прокинулася і побачила, що Матушки вже немає.

Мати розповіла їй, що гостя взагалі не лягала спати.

Всю ніч вона простояла на колінах перед іконами в молитві.

Подвиг юродства Христа ради

Подвиг матушки Аліпії був особливим і не вкладався у звичайні людські уявлення.

Юродство Христа ради — один із найважчих видів християнського подвижництва. Його біблійною основою є слова апостола Павла:

«Ми нерозумні Христа ради» (1 Кор. 4:10).

Юродивий добровільно відмовляється від людської слави, поваги й зовнішньої значущості. Він може поводитися так, що його вчинки здаються незрозумілими або дивними, але за зовнішньою незвичайністю приховується глибокий духовний зміст.

Сутність цього подвигу — боротьба з гордістю та самолюбством, набуття смирення, лагідності й любові навіть до тих, хто принижує або переслідує.

Юродивий Христа ради не прагне людського визнання.

Навпаки, він боїться слави, яка може стати перешкодою між душею та Богом.

Саме таким був один із найхарактерніших духовних принципів життя матушки Аліпії: приховувати свої подвиги, молитву й отримані від Бога дари.

Києво-Печерська лавра

Духовний шлях Матушки привів її до Києво-Печерської лаври — місця, освяченого подвигами багатьох поколінь печерських святих.

Саме тут вона зустріла свого духовного наставника — архимандрита Кроніда, який на той час був намісником.

Побачивши її духовне налаштування, отець Кронід постриг Матушку в мантію і благословив на надзвичайно суворий подвиг.

На території Києво-Печерської лаври, неподалік колодязя преподобного Феодосія Печерського, росла велика липа з дуплом.

У цьому дуплі Матушка провела кілька років.

Дерево до наших днів не збереглося.

Важко навіть уявити суворість такого життя: холод, голод, постійна втома, майже повна відсутність нормального сну.

До кінця життя Матушка суворо дотримувалася монаших обітниць, постила, молилася, жила в нестяжанні й уникала тілесного комфорту.

Особливим її подвигом було носіння великої кількості важких ключів — своєрідних вериг.

Усе це, однак, не було для неї самоціллю.

Аскеза була лише шляхом до головного — життя з Богом.

Таємний подвиг

У житті багатьох подвижників значна частина духовного шляху залишається прихованою від людей.

Так було й із матушкою Аліпією.

Лише приблизно останні десять років її життя стали часом відкритого служіння людям. До цього протягом десятиліть вона жила в майже невідомому для світу подвигу.

Після смерті старця Кроніда її духовним наставником став печерський старець схимонах Даміан.

За спогадами очевидців, у повоєнні роки Матушка вже помітно вирізнялася серед прочан Києво-Печерської лаври.

Вона була просто, але охайно одягнена, постійно перебувала в молитві.

Люди відчували: її внутрішнє життя приховане в Богові.

Для неї виконання Євангелія не було абстрактним ідеалом. Вона намагалася здійснювати його буквально — власним життям.

Закриття Києво-Печерської лаври

Наприкінці 1950-х років розпочалася нова хвиля антирелігійної політики. Храми й монастирі знову масово закривали.

У 1961 році було закрито Києво-Печерську лавру.

Її насельники змушені були залишити обитель.

Разом із ними своє духовне пристановище втратила й матушка Аліпія.

Деякий час вона жила в різних людей, іноді навіть у приміщеннях, мало придатних для життя.

Згодом Матушка оселилася в невеликому приватному будинку на Голосіївській вулиці.

Кімнату вона фактично заробила власною тяжкою працею: білила будинки, штукатурила, місила глину, допомагала відновлювати старі оселі.

Люди цінували її працю за сумлінність і акуратність.

Саме тоді до Матушки дедалі частіше почали приходити люди.

Вознесенський храм на Деміївці

Особливе місце в житті матушки Аліпії посів Вознесенський храм на Деміївці.

Після богослужіння Матушка залишалася біля храму, вислуховувала людей, їхні запитання, скорботи й прохання про молитву.

З цим храмом вона була пов’язана до кінця життя.

Духовенство храму ставилося до неї з великою теплотою. Серед них були протоієрей Миколай Фадєєв і протоієрей Олексій Ільющенко, майбутній архієпископ Варлаам.

За спогадами, Матушка передбачила отцю Олексію майбутній чернечий постриг і перед ним подарувала йому чотки.

Коли Вознесенський храм опинився під загрозою знесення через плани нового будівництва, Матушка дуже тяжко переживала це.

Вона гаряче молилася про збереження святині.

Парафіяни збирали підписи та зверталися до відповідних установ. Сама Матушка також особисто клопотала про храм.

Зрештою проєкт забудови було змінено, а храм зберігся.

Голосіївська келія

У 1979 році стіна будинку, де жила Матушка, зруйнувалася, і їй знову довелося шукати житло.

Завдяки одній віруючій жінці на ім’я Лідія Матушку поселили в будинку неподалік Голосіївської обителі.

Їй надали маленьку кімнату з окремим входом.

У цій невеличкій келії Матушка прожила до кінця свого земного життя.

Будинок стояв біля лісу та глибокого яру.

Для Матушки це місце стало справжньою пустелею посеред великого міста.

Вона часто надовго йшла до лісу молитися.

Відвідувачі знали: якщо Матушки немає вдома, найімовірніше, вона десь серед дерев або в яру стоїть перед Богом у молитві.

Молитва була тією ниткою, яку вона намагалася не втрачати ніколи.

Любов — головне в її житті

Історія Церкви знає стовпників, затворників, сповідників, мовчальників і старців.

У житті матушки Аліпії дивовижним чином поєдналися різні форми християнського подвигу.

Проте найголовнішими для неї залишалися любов і милосердя.

Вона пам’ятала слова апостола Павла:

«Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, та любові не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий… І коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю — то я ніщо».

Саме любов до людей наприкінці життя змусила Матушку вийти зі свого багаторічного прихованого подвигу й прийняти служіння старчества.

День за днем до неї приходили люди.

Вони приносили свої хвороби, сімейні трагедії, страхи, сумніви, гріхи, життєві проблеми.

І Матушка жила їхнім болем.

Життя перед Богом

Матушка жила так, ніби постійно відчувала присутність Божу.

Вона могла звертатися до Господа просто посеред розмови, запитувати Його, просити благословення.

Люди помічали її незвичайну здатність бачити внутрішній стан людини.

Їй часто не потрібно було нічого пояснювати.

Легким натяком, короткою фразою або незвичайним вчинком вона могла вказати людині на те, що та приховувала навіть від самої себе.

При цьому Матушка намагалася ніколи не принижувати людину.

Коли потрібно було викрити гріх, вона нерідко говорила про нього так, ніби цей гріх належав їй самій.

У цьому проявлялося її дивовижне духовне делікатне ставлення до людини.

Суворість до себе

Матушка надзвичайно мало їла.

Зазвичай вона приймала їжу лише один раз на день і дуже небагато. У середу й п’ятницю могла взагалі нічого не їсти й не пити.

Перший і останній тижні Великого посту вона проводила в особливо суворому пості.

Ночі минали в молитві.

Вона не дозволяла собі нормального відпочинку в ліжку. Навіть наприкінці життя, коли через тяжкі хвороби вже не могла дотримуватися колишнього правила, Матушка лягала на дошки.

Однією з особливостей її зовнішнього вигляду були помітні виступи на спині, пов’язані з постійним носінням ікони святої мучениці Агафії.

Іншим тілесним подвигом було носіння безлічі ключів, що служили їй своєрідними веригами.

На голові вона часто носила характерну дитячу шапочку.

Усе це було частиною її юродства Христа ради.

Як Матушка приводила людей до покаяння

Іноді слова Матушки спочатку здавалися зовсім незрозумілими.

Їхній сенс відкривався пізніше.

Особливо делікатно вона викривала людські гріхи.

Одного разу до неї прийшла жінка, яка жила в тяжкому гріху й боялася сповідатися.

Матушка зустріла її дуже тепло, почала пригощати, говорити про її красу й поступово завоювала довіру.

А потім несподівано почала говорити про себе так, ніби сама в молодості жила гріховним життям.

Людина, яка привела жінку, була приголомшена, бо знала, що це неправда.

Келейниця пояснила:

— Не вірте. Матушка навмисно бере це на себе, щоб привести її до покаяння.

І це сталося.

Жінка розплакалася й почала відкривати Матушці все своє життя.

Матушка вислухала її та сказала піти до храму, сповідатися й покаятися.

Згодом ця жінка повністю змінила своє життя, стала постійно ходити до храму, а пізніше прийняла чернецтво.

Так Матушка не засуджувала людину, а допомагала їй побачити себе перед Богом.

Не шукати слави

Однією з головних рис Матушки було прагнення залишатися невідомою.

Вона боялася людської слави.

Подвиг юродства дозволяв їй приховувати молитву, аскезу та духовні дари під виглядом простоти, бідності й іноді незрозумілої поведінки.

Той, хто розумів її слова, каявся.

А той, хто сприймав усе лише зовнішньо, іноді осуджував її.

Матушка приймала й це.

Їй було важливіше залишитися перед Богом такою, якою Він її знає, ніж виправдовувати себе перед людьми.

Любов до всього живого

Любов Матушки поширювалася не тільки на людей.

Вона надзвичайно жаліла тварин і птахів.

У цьому її духовне відчуття було співзвучне словам преподобного Силуана Афонського:

«Дух Божий навчає душу любити все живе».

Матушка відчувала відповідальність людини перед Божим творінням.

Голосіївський ліс оточував її маленький будинок, і вона постійно зустрічалася з його мешканцями.

До яру біля будинку щодня приходив лось.

Матушка годувала його просто з рук і лагідно називала «гостем».

Після цього він повертався до лісу.

Особливо вона любила котів і курей. Слухалися її й собаки та коні, які жили неподалік.

Для неї весь створений Богом світ був гідний милосердя.

Духовна боротьба

Житія християнських подвижників свідчать не лише про молитву та благодать, але й про тяжку внутрішню духовну боротьбу.

Такі випробування переживала і матушка Аліпія.

Збереглися свідчення її келійниці про незвичайні події, які сама Матушка сприймала як напади злих духів.

Одного разу Матушка пішла молитися до яру.

Келейниця разом із онукою відчула незрозумілу тривогу й пішла її шукати.

Дитина раптом закричала, стверджуючи, що бачить, як якийсь чоловік б’є Матушку. Келейниця при цьому бачила лише саму Матушку.

Іншого разу вранці келійниця знайшла її в тяжкому стані: обличчя й губи були розбиті, на камені біля порога була кров.

Сама Матушка пояснювала це духовною боротьбою.

Такі свідчення належать до тієї частини її життя, яка залишається таємничою і не може бути пояснена лише звичайним людським досвідом.

Святість — не магія

Говорячи про матушку Аліпію, надзвичайно важливо правильно розуміти християнське ставлення до чудес.

Святий — не маг, не чаклун і не людина, яка опанувала якусь особливу «техніку».

Християнство не знає магічного принципу: виконай певний ритуал — і неодмінно отримаєш бажане.

Не кількість поставлених свічок, не механічне повторення молитов і не виконання певної послідовності дій змушують Бога виконувати людську волю.

Бог — не сила, якою можна керувати.

Християнська молитва будується на інших відносинах — на вірі, любові, покаянні, довірі та прийнятті волі Божої.

Саме тому духовні дари святих не можна ототожнювати з окультизмом, магією, спіритизмом, астрологією, езотерикою чи іншими практиками.

Мета християнського подвижника — не надприродні здібності.

Його мета — Бог.

Любов.

Милосердя.

Очищення серця від гріха.

Смирення.

Миротворчість.

Життя за Євангелієм.

Якщо ж Бог дає людині певний духовний дар, святий сприймає його не як власну силу й не як привід для слави, а як можливість послужити іншому.

Саме так слід розуміти й численні свідчення про допомогу матушки Аліпії.

Вона ніколи не прагнула стати чудотворицею в очах людей.

Вона прагнула бути з Христом.

Головна таємниця Матушки

У житті матушки Аліпії було багато незвичайного.

Ув’язнення і чудесне визволення.

Мандри.

Суворий піст.

Нічні молитви.

Життя в дуплі дерева.

Юродство Христа ради.

Прозорливість.

Свідчення про зцілення.

Допомога людям у найтяжчих життєвих обставинах.

Але якщо дивитися лише на це, можна не побачити головного.

Головним її даром була любов.

Вона не шукала чудес.

Не шукала слави.

Не намагалася створити навколо себе образ великої подвижниці.

Вона просто намагалася жити перед Богом.

І коли до неї приходила людина зі своєю скорботою, Матушка приймала цю скорботу як власну.

Саме тому пам’ять про неї живе не лише в розповідях про незвичайні події.

Вона живе в досвіді людей, які відчули через неї милосердя, молитву, співчуття і надію.

Життя матушки Аліпії нагадує про просту, але найважливішу істину християнства:

святість починається не з чудес — вона починається з любові до Бога і людини.